Гребці витягли весла, а услужні Ольбіополіти вмить кинули місток, по якому подорожні могли вийти на суходіл. І ось на місток ступив муж у довгому багряному плащі та високій кінчастій шапці. Коротка, чорна борода та вуса отінювали худощаве темне лице а погляд великих очий був поглядом орла. Мимохіть подалися Гелєни в зад.
— Скит! Скит! — заговорили, — царський Скит! Варта!
Двох вартових у шоломах, зі списами в руках стануло при боці астінома й аж тоді відважився урядовець підійти до Ойтозіра.
— Хто ти й відкіля? — спитав.
— Я привіз із Аген Гарміону, дочку Евтрезія, яка глядить між вами Аґатоніка, архонта.
— Аґатоніка? торговця рибою? Він тут, тут! — закричали Ольбіополіти і з товпи висунувся середнього росту поважний, пригрубий муж у темному гіматіоні.
— Евтрезій мині другом по праву гостинности! — сказав, — і я..
Тут урвав, коли Ойтозірос звернув на Аґатоніка погляд хижих очий та усміхався. Він сміявся тільки устами. В очах блестіла холодна криця, а рука, яка висунулася з під багряниці, була затиснена, наче довкола рукоятки меча.
— Хто ти? — спитав по хвилі Аґатонікос, а його голос дрожав замітно.
— Я раб Гарміони!
— Раб у багряниці? Деж твоя деспойна?
— Нераз, о благородний Аґатоніку, і багряниця стає одіжю раба, якщо царя зрадять підлі каверзники. Але прийде час, коли раб знову посягне по втрачену власть, а тоді кров зрадників обагрить його рабське лохміття куди краще фенікійської пурпури… Моя деспойна ось тут.
Він низько поклонився Гарміоні, яка в сю хвилю увійшла на місток. За нею з блудним виразом у очах та з горячковим румянцем на привялих ягодах ступала Демофілє. Скит пірнув у товпу Ольбіопонітів, які розступилися перед ним, наче перед архонтом або астіномом. Ніхто не здержував його, а Aґатонікос обтирав з чола холодний піт. Тим-часом звучний голос дівчини відвернув увагу товпи від появи Скита.
— Вітайте, Ольбіополіти і прийміть між себе бідну, бездомну людину, яка тікає від спартанської нахабности з усім, що удалося спасти проворному Ойтозірові.
— Ох, то се таки він! — закликав Аґатонікос.
— Що за він? — живо спитала Гарміоне.
Але годі було розговоритися як слід, бо Ольбіополіти як один муж закричали:
— То Атени впали? Лякедемонці горою? Га, щоб їх Зевесові громи! Проклятий дорійський накорінок!
