Не такої відповіді сподівався Ойтозірос. Все таки не був се відказ і він усміхнувся.
— Для мене краще булоби вирвати тебе з круга, у якому находяться такі Аґатоніки, та проте знаю, що людина в ніщо не повірить, чого не збагне сама. Їдемо в Ольбію, там у тебе знакомі, вони й пригорнуть тебе. Невжеж ти гадаєш, що я Періксен?… Я беру тільки те, що мині належиться, але тоді горе сьому, хто мені стане в дорозі! А поки що…
Ойтозірос ухопив кітару, яку держала в руці Гарміоне та вдарив кілька струн молоточком зі слоневої кости. Звінко відізвалися вони, а під їх дострій поплила під темно синє небо мовою Гелєнів співана імпровізація.
В вечірнім тумані, в сріблистій опоні
Віддаль спочиває в лучах
І божа Селєне у срібній короні
Шляхом іде ясним в безмежі білявій
Купатись у тихих водах,
Де море дрімає в ослоні синявій,
Де дума замовкне та спатоньки десь
Вкладесь.
Забув я все горе в храмі Афродіти,
На ворона пісню сумну,
На филі сріблисті почав я глядіти,
На зорі та місяць, на кручі круг мене,
Природи заснувшу красу,
Лаврового гаю галуззя зелене
Шуміло, прохало спочити в раю
Душу.
Знялася у небо молитва тихенька,
Та в пісню змінилась сейчас,
Краса Гарміони, цариці серденька,
Ся мрія предивна, чудова, кохана
Згадалася серцю нараз,
Ніжним наче крилом там німфа Кіяна
Всю тямку сповила на груди своїй,
Мягкій.
Після першої строфи гелєнські моряки вмить підхопили напів та ритм, а не знаючи слів, півголосом супровожали звінкий голос Ойтозіра, наче співця у святині. В такт шуміли і весла, якими гребці гнали судно до білого берега Борістенітів. Лискуча Селєне виплила на небо ясна, чиста як чоло Артеміди, а її лучі осьвітили ярко біляві скали побережа, наче стовпи святині. Роскішний усміх заяснів на
