Наче хто жменю золота або розплавленої міди кинув у сині хвилі, заблестіли їх вершки, потемніли углублення. Світла й тіни стали чергуватися зі собою, ріжноманітно, необчислимо, грайливо, наче у діточій забаві сміх та сльози. А посеред сього безкраю розбавлених хвиль лягла довга, щораз то вузча полоса, ніби багрово-золотистий слід божеської колісниці.
Аж гульк, десь із глубини, показалися з тіни та світла уткані личка нїмф Нереїд і велитенські статі чудовищ Позейдонового царства. І начали забаву рухливу, палку, завзяту, але беззвучну, наче глубина моря, наче привид, наче мрія поета. Вони товпилися біля золотисто-крівавого шляху, немов бажали його перескочити, або пірвати на шматки, а з яркого світла уткати собі одежу. Сюди й туди маяли Нереїди, Трітони, Океаніди, Гіппокампи та другі твори безодні. Лискуча верхня соняшної полоси хвилювала, зміняла відтінок і напрям, рвалася, аж присла… І в мить ісчезли казкові діти моря у глубині. Посіріла хвиля, потемніло небо, а святі зорі заблимали на ньому, ждучи на появу Селени.
— Чудовий сей ваш Понт! — заговорила Гарміоне
до Ойтозіра, стоячи на чердаці трієри. — Я ніколи й не гадала, що у краях Кімерійців плінить моє серце природа.
Коби ще так кілька островів на виду, думавбись, що ти
в Архіпеляґу.
— Так, у нас гарно! Гарно, хотяй нема островів. Їх нема, але є зате простір, свобода! Нема городів, сіл, Гелєнів, але нема й злоби, ненависти, обману…
— Ах! прецінь тебе запродали в неволю зрадою.
— Так! Але без Гелєнів не булоб се можливе, а й то ходило тут не про власть над одним містом, а про богато більші річи…
— Говориш загадками…
— Ще не пора їх розвязувати, не прийшов ще час заплати зрадникам. Тому й імена їх хай держить Апія в тайні, яку знає тільки вона й я. — Ось побалакаймо радше про тебе! Завтра досвіта побачимо білий беріг Борістенітів. Боги дали нам щасливу подорож, дяка їм за се! Принесемо жертву у храмі Позейдона, але опісля? Куди покладе Гарміоне свою дорогу головку? Ти казала раз, що в тебе в Ольбії знакомі. Вправді кождий горожанин прийме радо гелєнських виселенців, а ще й маючих, але все таки добре є мати і тут друга по праву гостинности…
— Саме такого маємо тут. Се архонт Аґатонікос… але що тобі? Пробі!
