чоло гляділо мойого плеча, але твоє серце не гляділо мойого, бо вони обоє виростають із ріжних грядок. З ким сплететься їх галуззя, знають одні боги. Я тямлю се, Гарміоне, тямлю се, бо я не Атенець… і не висмію тебе!
— Ах я не про се… спротивилися дівчина і спаленіла мов рожа.
Не було одначе часу на вияснення, бо ось надійшла Демофілє.
Спокійно, поважно засіли обоє до вечері. На приказ Гарміони прийшли й усі прочі раби й невольниці та засіли до стола. Після їди велів Ойтозірос запрягти мули до двох возів, а на вози вантажити все движиме майно Гарміони. До півночі все було готове із продому виїхала ціла валка, кермуючись на Кидатенейське передмістя, на дорогу, яка вела до Фалєрону, де стояли кораблі Евтрезія та Ономарха. При воротах викупився Ойтозірос мошонкою дарейків, покликуючися на дозвіл Періксена для ономархових кораблів. І справді, варта пропустила їх без перешкоди.
Дальша їзда була дуже небезпечна. Між довгими стінами, які лучили Атени з морем, побудували були перед двайцять семи роками мешканці Атен безліч ліпянок, у яких перебули облогу та чуму. Опісля запустіли хати, зимові дощі розмили їх. У наслідників безсмертного Перікля не стало ні засобів, ні доброї волі. Румовища не випрятано, непозасипувані доли і рови грозили ногам та колесам, а всіляка голота не шанувала навіть і життя, безоружнього та самітнього мандрівника. До того ще й бурили якраз поставлені Спартанцями робітники пірейські та фалерійські стіни, а валява більших та менчих каменюк валялася здовж дороги.
Нога за ногою їхали вози, але коли перші лучі сонця заграли на вістрі списи Атени Промахос, один із кораблів Евтрезія випливав із пристані, як виправлений Періксеном у Понт.
II.
Золота колісниця Геліоса доїздила вже до краю своєї щоденньої дороги. Божеський візник збірав віжки, а безсмертні коні весело потрясали багряними гривами. За ними оставав безмежній простір Понту, на який збіралася десь із Кавказу прийти Ніч, — амврозійська, осіння ніч, повна теплого, пахощами Кольхіди ситого леготу, ясна від сріблистого личка Селєни, говірка від ніжнього хлюпоту хвиль, які гладять стіни трієри мягкими рученьками Нереїд.
Аж ось уже добігають святі коні до краю, де ростуть золоті яблока Гесперід, де усипляв колись Геракль, куди мандрує Діоніз… і промінистий Фойбос оглянувся.
