91
тимчасом мясо та випив чарку вина, відтак обмив руки у срібній мидниці і спитав:
— А чи се правда, Калокире, що ти висилав Партенія до Фарлафа та змовлявся з Печенігами?
Наколиб грім був луснув оттут біля ніг Грека, то не був би його більше поразив чим се так нагло без вступів висказане питання. Византієць, вихованець цісарського двора привик до всіляких каверз, підступів, окритих злочинів, ложі, облуди, але зовсім не мав поняття, що се таке отвертість та щирість. Наче довбнею поразили його княжі слова. Він пустив з рук чарку, затрясся усім тілом, лице позеленіло, а очі підійшли під чоло, мов у трупа.
— Що?… як се?… відки?… — залебедів. Його вхопила чикавка, а зуб заскакував за зуб.
— Мені таке розказував Партеній! — додав спокійно тоном пояснення Святослав.
В сій хвилі вернула тямка Грекові. Коли Святослав дізнався про зраду від Партенія, то біда ще не була так велика. Калокир зібрав усі сили та усі здібности, які набув на византійському дворі. В мить почервонів і у крайній скажености кинувся на Партенія.
— Рабе поганий! — зверещав. — То ти… ти… таку погань, про мене… найвірнійшого слугу — раба руського і болгарського царя розносиш і надієшся може, що хтось тобі повірить? Скоте шолудивий… я на кіл тебе велю всадити.... гляди!
Тут Калокир вхопив ніж і заки хто вспів йому перешкодити, вбив його доволі глибоко у власну ліву руку. Тісна туніка, яку носив Грек під багряницею, обагрилася кровю.
— Диви, рабе, гляди і ти царю і ви гості — закликав з палаючим лицем — ось так я за свою вірність послідню краплю крови виточу… Як правда, що ся кров
