88
— Мовчати, мовчати! — загуділи голоси і гамір у гридниці утихомирився сейчас.
— Брати і дружино! — начав Калокир, наслідуючи спосіб бесіди Святослава. — Разом із вісткою про побіду одержав я від патріярха Василія письмо. Воно певно дуже важне і тому бажаю прочитати його вам.
— Читай, читай! — сказали воєводи.
— Читай! — загули гості.
Калокир розліпив таблички. Легко дрогнули черти його лиця, коли пробіг письмо очима, але плавно, не спинюючися, прочитав:
— Кесар Іван Циміскій вийшов із військом з Царгороду і прямує у Македонію. Сокотіться! У нього пятнацять тисяч пішого, а тринацять кінного війська.
Ідуть на малу Преславу…
Прочитавши, спитав:
— Щож нам робити? Святослава нема, мусимо рішити самі.
— Що тут рішати? — закричало разом кількох воєвод. — Підем завтра досвіта у Преславу, заберемо Свинельда і заки князь верне, розперіщимо Ромеїв мов яструб кури.
— Так, так! Перун їм у тімя! — ревіла товпа.
— Вичистимо хату на його прієм! — кричали деякі.
— Слава князеві! — гукнув Калокир.
— Слава, слава-а-а! — повторили присутні і випили вино з чарок.
Калокир сів, але його лице не виявляло загальної радости. Воно було бліде, а на чолі появилася глибока брижа жури. У письмі було зовсім не те, що читав Калокир дружині. Він знав, що ніхто зпоміж неї не вміє читати грецького письма, тому подав усім відомість, яку хотів. Правдива вістка звучала: „Наш заговір відкритий. Спасайся!“ Ось і все.
