83
вав Печенігам… се Фарлаф вчинив, бо кесар іменував його протоспатарієм… Я був би тобі усе розказав, та боявся, бо Варяг мечем грозив мені…
Партеній говорив скоро грецькою мовою і трясся увесь зі страху. Його позеленіле лице скорчилося судорожно, а усе тіло летіло крізь руки. Князь відвернувся з відразою від труса, деякі плювали з досади, а инші давали вираз свойому обуренню викрикуючи:
— До гною з трусом! напоїти його гноївкою! на кіл з ним.
Але князь не позволив Варягам вбити Грека.
— Він не під вашим присудом, а під моїм, — сказав. — Я його сам покараю на сьому, що йому милійше від чести. Погодіть!… Але ось ти, Фарлафе, чи також захочеш відпіратися вини?
Фарлаф мовчав.
— Як світ світом не бувало сього, щоб Варяг не то що покинув володаря, але ще приобіцяв його скрито вбити за гріш та почести! Се нечуване, се страшне діло!… і хто мав відвагу його підприняти, той повинен мати принайменше тільки чести, щоб признатися. Сим здійме він зі свойого роду хоч ганьбу, а потерпить лишень кару, яка змаже вину і нечесть.
Фарлаф поблід ще більше, але підняв гордо голову.
— Так, князю і ви товариші, — сказав твердо, — я піддався намовам ось сеї гадюки, але Одін устеріг конунґа, слава йому за се! Ази не бажали зради і погані і шлють мене на темний Нальстранд[1], бо бажають зберігти сина і внука героїв від страхіття і ганьби Гельгайму. Я розумію тепер великорозумність князя та ласку богів, тому признаюся до вини. Судіть мене!
І з гордо піднесеною головою вкляк Фарлаф перед князем, а по зборі знову понісся говір одобрення. До князя приступив Шварно і подав йому деревляну па-
- ↑ Природну смерть називали поганські Ґерманці „соломяною“ і дуже її боялися, бо хто так помер, сей не йшов у рай Вальгалю, лишень на сумний, мрачний Нальштранд, т. зн. до пекла. Тому Ґерманці старалися гинути у бою, а варязькі старці отвирали собі жили, щоби при їх смерти плила кров.
