69
— Печеніг…
Рівночасно відізвався журавель у друге, а сим разом уже дальше на право у гущаві. Без труду догадався молодець, що саме там стоїть печенізька ватага.
— Остань тут! — сказав Лютові і пильнуй! Я піду за дружиною.
І миттю зісунувся зі скали.
Міжтим котилися човни, а за ними ішли далі дружини Тиверців та Уличів. Вкінці остав лише сам князь зі своїми прибічними дружинниками. Він станув на їх чолі і повільною ходою став поступати поруч послідних човнів. Довкола було тихо і спокійно, чути було лише глухий туркіт та скрип пересуваних суден, але ніхто не говорив, ані не сміявся, казавбись — у воздусі повисла буря, а кождий ждав першого грому.
Нагло… неначе вітер прошумів поміж рядами, неначе стадо воробців нараз запало у гущаву, тікаючи від шуліки, почувся тихий брязк металю удареного камінцями… се хмара стріл налетіла на дружину, а рівночасно страшний вереск пронісся воздухом. Здавалося, що усі темні сили, закляті у камяні гряди ґраніту, вигреблися зпід лісового покривала і йдуть облавою на сього, хто осмілився оружною рукою перейти їх царство. Кількох дружинників крикнуло з болю, Святослав кинув лиш оком на право, а побачивши ворога, задув у ріг голосно, зично, протяжно…
Тричі залунав ріг і тричі відповіли йому Печеніги своїм вереском та хмарою стріл. Відтак зароївся свобідний простір при волоці тисячами їздців. На малих худих, але витревалих кониках сиділи невеличкі широкоплечі та косоокі кочевики, вимахували луками, списами та арканами. Усі летіли за своїми стрілами хмарою на ряди дружини, яка зібралася кругом князя, ожидаючи першого удару.
Але князь не думав на отвертому місці приймати
