64
скаженого реготу усіх дітей чорного Бога. Тому нераз у давних часах купці та вояки приносили у жертву темним силам рабів, коли приїздили на пороги. Не робив сього Святослав. Де можна було, там боровся з ними і побіджував, де годі було надіятись побіди, там казав воякам іти берегом.
Коло Ненаситця заночували усі дружини крім Варягів. Сі перетягли свої човни уже з полудня, а під вечір були уже за порогом. При ватрах розсілися лише самі руські люди. Усі мовчки поїли, що Бог дав на вечерю, а відтак полягали спати. Чат не ставляв ніхто, бо навіть Печеніги знали про страшних духів Ненаситця і боялися їх. Навіть днем боялися доїздити до самої води, бо мовляв, хто задивиться у скажені вири порога, того він і невидимою силою пірве та зітре у свойому камяному млині.
Навіть сам Святослав не співав та не веселився, як се у нього бувало при походах. Поважно догризав кусень мяса та попивав пивом, а його воєводи сиділи мовчки поруч нього. Зївши, потер чуба дебелою рукою і поглянув на зборі.
— А що, братя воєводи! острі ваші мечі та списи? — спитав суворим, різким голосом.
Усіх прошиб ляк. Невжеж Святослав береться воювати мечем з Дивом-Мороком?
— Острі, князю, — відказав за усіх сіверський воєвода Шварно, — та бач не знать, на кого нам зняти їх прийдеться. Ворога нема!
— А ось-там!
Тут князь указав рукою на біляву піну, яку скаженіюча Дніпрова хвиля вигортала зі свойого нутра та випльовувала на скалистий беріг.
Всі задубіли і замовкли. Зі сумнівом глянули один на одного з німим питанням у очах, чи може злі духи не помішали глузду князеві.
