63
лися ніякого ворога, ні небезпеки, але у всіх однакою була обава перед темними силами Чорнобога-Морока та його дітий.
Колись давно син могучого Бога-Дажбога Дніпро плив собі спокійно у Руське море гладкою спокійною филею. У його струях відбивали ясні зорі, князь місяць та святе сонце свої світляні лиця. Тоді у глибокій воді ставало друге сяєво, що блестіло та ясніло, хотяй не гріло видця. Се був наче сон про небо у глибині води.
І позавидував Бог пітьми, чорний Бог-Морок, злобний степовий Див[1] слави Дажбогові і став перебігати дорогу Хорсові сірим степовим вовком. Але наче удар з батога ударив його луч із ясних очий. Завив, заскавулів Див вовчим голосом і провалився у землю. Аж вийшов у ночі над воду, щоби її спинити, але невиносимий блеск зір, що сіяли у зеркалі, осліпив його. У скаженій лютости провалився Див і знову усе створіннє зраділо, бо думало, що на віки счез уже зі світа батько усього злого та усієї погані. Аж ось почала ворушитися земля-мати та кидати величезні вали землі. Сі вали репалися наче боляки, а з них висувалися до сонця, до Хорса-Дажбога чорні руки, щоби пірвати соняшний круг та запроторити у підземелля. Кинув Хорс своїми лучами на темні сили Морока, безсильно опали простягнені руки чорних потворів. Їх тіла повалилися на землю і вкрили її довгими рядами скаменілих туловищ — жулавцевими скалами. Залягли вони і русло ріки, але вода ударила на них знизу зі страшною, непоборимою силою добра, що побиває лихо і проломивши чорні звали, пробила собі шлях у море. Одначе під сими скамянілими трупами дітей чорної сили не спить вона сама, хоча й не посміє стати супроти білої, ясної, доброї сили.
Але зрадно, крадьки, коли ніхто про се і не думає, виринають перед очима перераженого плавця чорні страшні руки і поривають необережного у пучину серед
- ↑ Див — злюче, неприхильне божество пітьми.
