59
лями набігали жили на його чолі, вкінці вдарив рукою об стіл і засміявся тим сміхом, яким сміється ворог.
— То значить, — сказав, — що Никифор і Калокир пошити мене бажали у дурні.
— Так воно виходить, князю, — відповів Добриня. — Біда лише, що самі пошилися, бо Болгарія твоя, Никифора вбили, а Циміскій тебе боїться.
Князь задумався.
— Перш усього, — проговорив по хвилі — належиться подяка сьому ізгоєві за вірну службу. Коли у нього така рука як голова, то старий Ігорів Свинельд найшов наслідника. Але про заплату подумаємо аж за порогами. На тепер дай йому, Малуше, яке не жіноче намисто, але таке, щоби показувало твою вдяку за уратовання життя твойому Святославові.
Малуша, з якої очий вже від довшого часу падали сльози, а уста дрожали з переляку та зворушення, відхилила віко великої, богатими узорами прикрашеної скрині та видобула з нього золотий ланцюг з великим дармовісом. У кождому звені горів самоцвіт, а у дармовісі кілька жемчугів і великий смараґд. Вона повісила се на шию молодцеві і поцілувала його в чоло.
— Се, сину, тобі від жінки, за спасіння мужа. І не ізгоєм тобі бути, а старшим між гриднями.
Добриня був зворушений, Володимир глядів з подивом і пошаною на молодого, а так уже заслуженого хлопця, а Святослав ударяв себе рукою по коліні та видимо чимсь вельми тішився.
Лише Мстислав покраснів.
— Милостивий князю і ти, достойна княгине! — відповів дрожачим голосом — не на се я розказав вам мою пригоду, щоби взяти нагороду. А хочете мене обдарувати, так уже обдаруйте свободою від Рогдая, але пощо сі скарби? Сей ланцюг, се майно. А я за наживу не служу.
