37
— А саме до вашого князя. Я чував, що збіраєте людий, то і я бажав пійти з вами.
Лют глянув на Мстислава та змірив його від голови до стіп.
— Гаразд! князь прийме тебе. Ти свобіднього роду?
— Я боярський син, моїх двох братів згинуло у Болгарії, батько ходив із князем Ігорем, майно ми втратили…
— Чому?
Мстислав розказав. На те Льот потряс головою.
— То твій батько зле вчинив, що не нагадав князеві своїх синів. У нашого князя військова вдача: коли гнівний, не приступай, доки не висопеся. Але потім, хоч до рани приложи, загоїться. Та щож? і Велес не верне сього, що сталося. Ти, молодче, пригадай князеві обох братів, а він не забуде тебе.
Оба вояки посідали на коні і поїхали прямо у Київ. Лют знав найблизші дороги та найгладші стежки крізь ліси, тому вже семої днини під вечір станули у стіп київських гір, над річкою Почайною. Відси починався славний Боричів вивіз, доїзд до княжого острога, який займав собою склони і вершок горбка. З західньої сторони був тут лише один доступ і одні ворота. Дорога до них вела здовж городського валу і частоколу, так що ворог, який думав напасти на браму, мусів здовж частоколу, під стрілами оборонців перебути простір яких вісімсот кроків.
— Ану, вгадай, Мстиславе, — усміхнувся Лют, — чому доїзд до острога іде з полудня з лівої сторони, а не з другого боку?
— Чому? бо з сеї сторони красше і лучше.
— Куди там! з другої сторони від Подолу те саме! Натомість іти прямо у гору зправа, звертає дорога в бік і приходить зліва до північніх воріт острога.
— Гм! не знаю! — відповів молодець. — Лют засміявся.
