33
З фуркотом полетіло ратище на Мстислава, але він добре бачив, відки воно летить і відхилився в бік. В слід за сим свиснула пірната стріла і застрягла у оці напасника. Сей упав на землю недалеко від товариша, що між тим вертівся з болю мов роздоптаний хробак.
Усе те було ділом одної хвилі так, що Крук, якого копнув був перший напасник, не скінчив ще скавуліти, коли оба посіпаки лежали уже біля себе, виючи з болю. Бистро розглянувся Мстислав довкола, а відтак обійшов усю поляну. Надибав лише сліди трйох людий, свої та обох драбів. Тоді підійшов до них з мечем в руці. Ратище влучило одного з них у праве плече та стреміло ще у рані, бе не стало вже сили вирвати його з поміж відломків розторощеної кости. Раб стогнав вже лише тихо, закривши очи, а кров обриськала рожеві цвіти вересілю. Другий вив раз у раз, намагаючися видобути вістря стріли, довкола якого обвернулися ніжні плівки ока.
Коли побачив Мстислава, що наближався до них з глубини ліса, кинувся у смертельній трівозі на коліна, щоби просити пощади.
— Простіть, могучий пане, — лебедів, — ми раби боярина Власта, нам приказали… ми невинні, ми не бажали вас убивати…, хай нас Перуна грім побе, коли бажали… пощадіть нас!
— А то чому кидав ратищем? — гукнув Мстислав, який, правду сказавши, зовсім не чув злости до повалених ворогів. Противно, у нього зродилося почування, зложене з вдоволення та жалю. Він радів і гордився побідою, та проте жалко було йому стонучих та бідкаючих посіпак.
Легко видобув ратище з рани лядського парубка та поміг другому освободитися від стріли та останків виплившого ока, а потому звернувся до них ще в останнє і сказав:
