22
сказав, — Багато зазнали та перетерпіли ми посполу. Воєслав був між нами найдужший і найметкійший, тому і став при князеві боярином, а ми вернулися на землю. Сміхун ліпить горшки, я співаю та ворожу, усі діти наші вже на своїх сміттях, лише Воєславові не довелося сього діждати, чи не сміх? не жаль? гей, гей!.. Зате бачу, син у нього вдався на славу і я бачу на чолі його світле пятно сили, слави і богацтва. Нехайже Велес пособляє тобі сину у всьому, що наміряєш!
Ту старий поцілував похилену голову Мстислава і відійшов. Жінки заголосили у третє, а чоловіки і хлопці стали засипувати попіл землею та гасити огонь пивом і водою зі святого жерела, що било з під коріння дуба-велетня на жальнику.
Було вже добре по півночі, коли Мстислав зібрав кістки батька у прегарну, поливану та узірчату попільницю, обставив її довкола зладженими уже камінними плитами, а відтак усі стали сипати могилу.
Коли місяць зійшов та розсипав свої сріблисті лучі по филях Дністра, остав Мстислав сам один на могилі батька. Люди розійшлися, а й він попращався у останнє зі сим земним насипом, що крив цілу його минувшину і втомлений цілоденним біганням та працею, пошкандибав домів.
Домів? абож у нього була хата? Ся у землю вкопана нора з голими стінами?
Ось дотепер вертав він у сю нору з гадкою, що там жде на нього батько, який привітає його добрим словом, поблагословить за працю, а попоївши у купі з ним при огні, вислухає його оповідання про цілоденні труди та ловецькі пригоди, або сам стане розказувати про давні часи богацтва і слави. Часом оба снували довгі-довгі нитки мрій та бажань, якто вони знову розживуться, коли батько подужає, а син роздобуде потрібного гроша з воєвничим князем Святославом… Та де тепер сі часи?
