163
Лиця усіх були опалені вітром і сонцем, поорані трудами воєн та подорожий. Усі були ще молоді, або в середніх літах, але найкрасший був таки провідник, у якого здоровий вигляд та краса черт лучилися з нарядним одягом.
Аж ось станули їздці на високому полудневому березі Дністра і глянули на зелене море лісів, яке розливалося по лівому боці ріки. Крівавою полосою лягла ріка у їх стіп, а по тій стороні над залісецькими дворищами стелилися дими. З ріки здіймався синявий вечірній опар і звільна підіймався в гору, щоби ростелитися на ніч по берегам. Хвильку поглядів провідник дружини на прегарний краєвид, відтак наче збудившись зі сну, обернувся до товаришів і кликнув:
— Чвалом!
І бігом поїхали товариші за мовчаливим воєводом.
Вони їхали горі рікою, лівим її берегом, минули вкоротці село, минули положене на горбку дворище Воєслава, у якому не знати чому горіло кілька чималих огнів, минули оселю Ярослава на півострові і доїхали вкінці до перевозу, де перевізник залісецького боярина перевозив людий чайками і дарабою.
Але дармо кликали дружинники перевізника. Його не було і чайки не було. При березі стояла лише дараба, широкий сплав з грубих ялових пнів, критих драницями. Весь сплав був прикріплений на довгій грубезній линві до зрізаного у висоті сяжня над землею дубового пня.
Хвильку ждали їздці на перевізника, але відтак всіли враз з кіньми на дарабу, воєвода станув при кермі, товариші взялися за жердки та весла і відбили від берегу. Один з них розвивав линву в міру сього, як сплав віддалявся від берега. Коні вояків привикли видко до
