145
— Тату! — кликнула налякана дівчина, — що ви таке говорите? Чи то ви Грек, чи Варяг — або Лях, щоби калічити людий? Таж у нас як світ світом сього не бувало.
— Ба, певно що не бувало, бо не бувало і такої сволочі як ті Воєславичі. Двох подохло десь на чужині, старий протяг ноги таки тут, а тепер і сей повіявся світами тай забрав зі собою моїх трицять гривен… щоб йому руки і ноги на трицять куснів поломило!
— Батечку! якжеж ви таке можете говорити при світлі Сонця-Сварога. Він же відверне від тебе своє лице: Домові почують і покинуть нашу хату, а Лісові заведуть тебе у безвість, де чорти сидять у болоті і де Блуд водить людей у ночі. Ще щоб то було кому ловити, а то куди вам у ваших роках ганятися по лісах за молодяком.
— Не бійся, доню! — кпив старий, — найдуться такі, що за ним побіжуть у ліси та приведуть живим, або принесуть мертвим.
І Рогдай пішов у пасіку, а Калина остала у чорній роспуці. Їй нагадалася розмова батька з Властом і дрож прошибла її.
Власт нераз їздив на західнє пограничча на лови і привозив відси богато шкір, а деколи і рабів, русявих, яснооких, низького росту з ковтунистим волосєм, диких, брудних та неотесаних. Він волів їх чим своїх земляків, бо вони не чули у собі людської гідности і служили господинові мов пси. Вони сліпо сповняли його прикази, боялися батогів і на гадку не проходило їм думати, що їх господин не має права їх бити, бо вони також люди. Тому то були вони готові і на найгірший учинок і Калина боялася, що вони убють Мстислава.
Але під вечір вернув Рогдай домів лютий, прелютий і не кажучи ні слова, ляг спати. Пішли дні за днями одноманітні, звичайні.
