12
були її нікому, а берегли її як дорогу памятку по помершій, тим паче, що старий Воєслав мав лише сю одну жінку[1]. Аж на Мстиславовому весіллі думали вони роздати сі памятки світилкам. Невелика була вартість сих срібних та мідяних прикрас і бурштинових кораликів, бо що ціннійші взяла зі собою мати у могилу, але тепер мусів Мстислав добути і їх, щоби оплатити плачки-жалібниці, що мали заводити на похороні і черепяні горшки на попіл з тіла та страву при могилі.
Важко зітхаючи, ішов Мстислав через ліс. Він зміряв перш усього до хати старого гончаря Івора, званого Сміхуном, що сидів край села, недалеко від хатини Воєслава. Вузка лісна стежина вела туди поміж старезними високими та коренастими деревами. Сокира дроворуба ще не доторкнулася сих лісових велитів, бо старий Сміхун не позваляв нікому рубати ліса довкола свойого посілля, а й сам не знати чому, привозив потрібні йому дрова здалека, кажучи:
— Я родився в лісі і жив у лісі, тому хочу й умірати у лісі, а не на якомусь лисому клаптикові, голому мов моя плішива маківка. Пощо мають люди бачити дві лисини. І одної доволі!
Викупаний у ранішній росі ліс блестів прегарною зеленю усіх відтінків та тисячними блесками жемчугових краплин води, а воздух аж хвилював від чудових пісеньок всілякої пташні. Звільна підіймалося сонце на сході та розганяло білі опари, що звичайно ставали вечерами над филями Дністра.
Аж ось минув молодець послідні дерева й опинився знову на поляні, такій як ся, що на ній стояла його власна хатина. Та тут не було молоднику ні корчів, ціла полянка мала вид чотирокутника, якого осередок займали грядки з огородовиною, а по чотирьох рогах стояли будинки. У північному розі, звернена передом до полудня стояла низька хата, біла мов сніг з розмальова-
- ↑ Богатші люди могли мати у давній поганській Руси більше жінок чим одну. Видко одначе, що сей звичай був мало розповсюднений та обмежувався лише до деяких князів та найбогатших купців, бо устав сейчас після введення Христової віри майже зовсім.
