132
шаної з порохом та мілким вугіллям. Рідна мати не пізналаб була молодців у їх теперішньому виді. Нераз Калокир бачив їх і переходив попри них, але ніколи не удалося йому пізнати їх. Раз бачили вони урядника поліції з острова у таборі. Калокир ходив блідий і лютий, засуджував раз у раз когось на різки, кричав, проклинав і дуже пильно слідив з валу руський табор, наче питаючи судьби, кому судилася побіда у сих змаганнях. Видко дізнався саме тоді про утечу Мстислава, заложника за свою голову.
На приказ стратіґа засвистали наставники раз, другий, третій — заскрипіли вужівки, вежа дрогнула і зі скрипінням та гуркотом рушило чудовище з місця. Поміст під вежею рипів, гнувся, тріщав, подавався, але вежа котилася вперед. Крок за кроком, сяжень за сяжнем сунула вона по помості, потом обливалися мужики, нагайки свистіли, скрипіли линви, а через сей час на полудні та сході розставлялися пересунені війська і збіралися варити сніданок. Під самими стінами города не було уже ніодного руського дружинника, всі сиділи у городі і видко спали, бо лише ту і там блимали огоньки вартових.
— Се послідний приступ, казав Калокир наставникам, — прошепотів Вюн до Мстислава.
— Перун їм у тімя — відповів молодець. — Треба буде підчас битви обійти військо та зайти від сходу. Приступ буде відси, то від сходу не буде варти. А якщо побють Ромеї наших, то наші саме на схід тікатимуть і наскочать на нас.
— Мудро говориш… але що се? Тсс!
У віддалі почувся якийсь гамір, а вслід за сим приказ стратіґа.
— Стій! Дула й огні на гору!
У віддалі заревли роги і почулися якісь крики.
