124
Швидко одначе опала гордо піднесена голова Святослава. З за вікон у рівних відступах часу доходив глухий ломіт… се бальки та каміння, кидані махінами Ромеїв, падали на доми та шатра, на людий та коні. Часами слідував за ударом тріск ломаних вязань дахів і грохіт руйнованих стін. Деколи зате звіщав крик людий, стони та проклони, що стрільно влучило людий. Хвилями втискався в кімнати гризкий дим — се горіли запалені грецьким огнем будинки. Але князь не йшов глядіти, де саме горить, бо на вулицях лежали ранені, трупи побитих і померших від голоду мешканців міста і вояків. Сі пожовклі, почорнілі трупи лякали Святослава. Він привик до побоєвищ, де тисячі завдавали смерть тисячам, де рікою лилася кров. Але тут крови не було. Тут убивала усіх жовта, кістлява змора голоду, проти якої не міг остоятись ніхто. Вона за два три дні з героя робила дитину, а за чотири немічного старця. Тут на нічо не придалися благородність, відвага, хоробрість. Голод змінював усіх без ріжниці у звірів і Святослав з жахом нагадував собі трупи жінок та дітий з пообтинаними руками та ногами, які находжено нераз у темних переулках, де жила незаможна людність.
Пробували дружинники чинити виправи за поживою до грецького табору, але Ромеї самі голодували, а уся околиця була вже від давна до чиста ограблена.
Западав вечір. Чимраз невиразнійшими ставали черти предметів, чимраз тяжшими думки князя. Крізь вікна заглянуло у гридницю зарево пожежі, почувалися оклики: „Води, води!“ та сик полуміни. А. у рівних відступах часу ломіт руйнованих домів, стони побитих і ранених, скрип метавок…
Святослав накинув на себе широкий чотирокутний византійський плащ і вийшов. На майдані перед замком крутилося кілька тисяч людий. Минувшої днини під
