10
з життям утік я та пішов о прошеному хлібі звичайним шляхом у Київ, де дізнався, що між жертвами бою були і оба мої сини. Важко плакав я тоді, так як радію тепер, коли подумаю, що вскорі побачу обох на зеленій леваді Дажбога…[1]
Тут мова старого стала раз у раз рватися, а слова змішані з голосним, важким віддихом, добувалися з трудом з його уст. Видко томило його говорення. Смерть чимраз сильнійше здавлювала своєю ледяною рукою його старече серце і він спішився, щоби за кожду ціну докінчити свойого заповіту.
— В Київі просив я князя о поміч, та князь лютий, що мати не пускала його у Переяславець, приняв мене неласкаво і сказав: „Ти повинен був боротися. Як бись був згинув, то все булоб байдуже, а наколиб був побідив, то не втеряв би майна. Колиж ти за старий, щоби боронитися, то повинен був мати розум, і не дати себе одурити якимсь грецьким куклам, або винайти і дати мені докази зради Калокира. Тоді я покарав би його, а так не могу“. Зі сим і пішов, бо князь був у праві. Ось так з дідича став я закупом. Ідиж тепер ти у Київ та удайся до самого Святослава. Розкажи йому усе, що сталося, а він подбає за тебе. Якжеж побачиш де небудь Калокира, приложи йому ніж до горла, а віддасть усе, що узяв, бо я присяг-би на святий огонь Перуна, що Партеній се його права рука. Ось се мій заповіт сину: Відібрати вкрадене майно Грекові та викупити волость і свободу родини у Рогдая. Тоді він певно нагадає собі давну дружбу зі мною та віддасть за богача дочку, якої не оглядати такому голякові, як ти тепер. Нехай боги зішлють на тебе усі свої ласки та добро… — тут спинився старий Воєслав і вхопився рукою за груди. По хвилі продовжав шепотом: — хай Лада украсить його найкращими цвітами, а лискавка Перуна… хай стане твоїм мечем…
Старий замовк. Піднесена рука опала на покривало,
- ↑ Сварог — Бог сонця, те саме, що Хорс-Дажбог. Усі ті три імена значать те саме, але, як здається, є у їх розумінні деяка ріжниця. Сварог — се соняшне світло і тепло, Дажбог — се родюча сила сонця, Хорс — се блискуча поява Бога, що пробігає небосклін.
