8
дував, що ось недалеко людина доживає своїх послідних годин.
— Нагадай собі, Мстиславе, коли то князь наш Святослав, найхоробрійший із хоробрих, три роки сьому збірався уперве іти у Болгарію. Тямиш се?
— О так! — відповів молодець, киваючи сумно головою. — Пішли тоді і ви, батьку й оба брати…
— Ми пішли у Херсон, відки човнами мали їхати просто на Царгород. Та ось між Херсонезцями найшовся хитрий, прехитрий Грек, на ймення Калокир і він то підмовив нашого князя іти у Болгарію, бо мовляв звідсіля лекше буде іти на Царгород сушею. Та мав Калокир засісти на царгородському престолі як тисяцький[1] нашого князя. Ще з часів князя Ігоря тяжко було нашим гостям торгувати з Греками, бо Ігоря Греки побили і позмінювали старі на Богів та хрест заприсяжені договори. Ось чому і князь та його дорадники-вояки послухали Калокира і зібрався великий похід. Усі дружинники князя, що ходили були на Хозар та Болгар над Волгою, чимало Варягів та синів земських бояр з лучниками, копійниками та топірниками зїхалися над Дніпром, а коли з Припяті та Десни прийшли човни, всі стали ладитись у похід. Разом із війском приїхало також чимало купців, що думали під покровом князя обновити грецьку торговлю на Руси. Між ними був і я, бо літа не позволяли мені вже ставати до оружної розправи. Віз я у човнах мід, віск та дорогі смушки, що твої брати Радослав і Младан привезли з походу на Вятичів. Усе те закупив від мене сам Калокир, видко бажав собі зєднати найзаможнійшого боярина червоноруської землі. Я мав усе те перевести у Доростол, а він мав мені за мій крам заплатити двісті гривен.
— Двісті гривен! — аж крикнув молодець, — таж се маєток!
— Так! завдяки Велесові[2] та ласці його росло тоді
