бив гриднів та пограбував гридницю. Та надаремне я виглядала війська, наємних ятвягів, варязьких полків, змієвих човнів. Бачу голову, на якій є місце на вінок конунґа, та вінка не бачу.
— Кривдиш мене і моїх гриднів, Рогнідо! — відповів Свен спокійно.
— Недобре мужеві некняжої крови сягати рукою по владу, коли вона йому не належиться. А ще влада вкрадена дитині… — Тут вказала рукою на ліжко Ізяслава.
— Говориш як жінка, Рогнідо! Ти бажала, правда, щоб наші земляки присягали на вірність йому, та з цього не вийшло нічого! Ніякий вікінґ не покориться жінці, ні дитині! Сама знаєш, що я не бажаю влади для себе, але мушу взяти її, бо як ні, то возьме її Ґялляр чи Еріх чи який другий ватажок, раз вона випала з рук Володимира. У тебе є відпоручники деревлянських бояр, накажи їм привести рать, а вдержавши Київ, ще до приходу Володимира, заволодіємо землями!
— Ми? Хіба ти, а не я! — ворожим тоном відповіла княгиня.
— Так я, але з тобою, Рогнідо, а після мене… він.
Тут кивнув головою у сторону дитини.
Кров хлинула до лиця Рогніди. Ніж убийника, отрута, у смертних судорогах скорчені тіла то Свена, то Ізяслава, її власна смерть — все те склублене, перемішане у якийсь дивовижний хаос промайнуло лискавкою в її уяві. Вона рішилася відразу.
