гридні зносили до вогнів на майдані добичу, найдену в княжій гридниці. Від сходу біліло вже небо й віяло холодом близької осени. Відвернувся.
— Не питав я ні рунів ні скальдів — сказав поважним, супокійним голосом, — не питав нікого, тільки власного меча та власної волі. Отже не буду слухати і твоєї балачки, Добрине, хоча й за нею стоїть мудрість державного мужа. Та залишім це, а побалакаймо радше про скарб.
Добриня зідхнув.
— Скарбу того нема на Берестовому. Я знав, що без дружини не вдержу у безпеці скарбу, тому я віддав його земським і огнищанам. Путята буде знати, де він. Попробуй, Свене. Якщо Путята і земство віддадуть тобі гроші, так вони і твою владу приймуть, а ні…!
— Як ні, то вирву їм золото враз із життям! — крикнув варяг.
— Якщо твоя сила, то ще кажу: пробуй!
Свен не надіявся, щоб скарб міг бути в руках земських бояр та міщанства. Він не знав, що Добриня після першого приступу недуги віддав усе срібло та золото відпоручникам міщан та купців у прияві Путяти. Свен зрозумів, що без скарбу, без доброї волі бояр, чи огнищан його ворохобня надибувала нову перепону. Одначе ця перепона не зломила завзяття варяга, а зміцнила його.
Владним рухом руки попрощав Добриню і вийшов на майдан до своїх. Ґялляр звістив йому, що із гриднів Володимира не піддався ніхто, тіль-