— Дістали наказ і людей з Києва!
— Що? з Києва? Це не може бути! — підскочив Ібн Дауд і аж запінився від схвилювання. — Я ввесь час стежив за подіями. Добриня вмирає і мабуть умре. Олешич повів усі вої під Витичів та на Стугну, Мстислав поїхав у червенські городи. У Києві нема нікого, хто посилав би биричів, а ще й воєводів!
— Не верзи і не скаржся! Ось ця рана від киянина, якого я знаю.
Аж тепер догадався Ібн Дауд, чого передовсім треба його гостеві. Живо метнувся за водою, ліками та одягом. Пораючися, розпитував про подробиці битви.
— Не питай, поганий, про те, що не належить до твого діла. Тебе очевидно цікавлять гроші Козняка. Правда?
— Ну, гроші також! — признав жид. — Без грошей нема війни, ні права, ні вигоди, ні торгу. Мене вельми гризло, що ти, достойний, роздав гроші ятвягам, а їх побили. Хто знає? Може саме ті ятвяги й повтікали, що мали гроші?
— Не бійся! — засміявся Свен. — Хто годує собаку перед ловами, той і свинського хвоста не зловить! Гроші закопані!
— Чи тільки безпечно?
— Аж надто!
— Якто надто?
— А так! Якщо не виграємо і не підемо по них збройною рукою, так вони пропали!
— Гм! Воно тяжко буде виграти, якщо Олешич розібє печенігів.
