почках та коротких каптанах з широкими мечами при боці. Свен станув.
— Еріх! — закликав півголосом.
— На Одіна! Це ти, Свене? — пізнав його рудий, — крайній час, крайній час! Гадаю, що врешті почнеться рух!
Тут Еріх затер руки, наче від холоду.
— Кажеш, крайній час? — спитав Свен.
— Егеж! Усі ждемо знаку, а за той час вороги не сплять.
— Вороги? Які?
— Рогніда та її прихильники.
— То Рогніда не з нами?
— З нами і не з нами! — неохоче відповів Еріх. — Ходи зі мною до Дауда. Там сьогодні всі наші зібралися на нараду, то довідаєшся про все.
Еріх аж тепер помітив, що воєвода не рухає лівою рукою.
— Ти ранений? — спитав.
— Як бачиш!
— Бачу, що ти марний та обдертий. Невжеж тобі не повелося?
— Ходи до Дауда, почуєш. І мій язик не листок трепети.
Мовчки минули останній закрут вулиці і ось величезним грайливим дзеркалом блиснула перед ними пристань. Місячне сяєво лежало на воді довженною сріблистою смугою, ніби на поверхню чорної води вилив хтось пливкий металь. Кожний найменший рух, кожний скок Дніпрової риби значився на поверхні кружальцями. У сріблистій мря-
