об чревії давав знати всім, що йде озброєний, княжий муж. І справді. При воротах держали варту наймолодші з тих, що їх зібрав був Путята. Вони не знали зовсім про наміри Свена, бо ні Добриня, ні Мстислав, ні Путята не розголошували сумної слави зрадника — та вони знали, хто він і тому не спинювали його. Навпаки, вони віддали належний воєводі поклін і Свен перейшов.
„Скажіть, Норми! — погадав про себе варяг, — чи лев ускочив між стадо волів, чи у пастку? Чи київські воєводи знали про те, що він був проводирем ятвягів, а не нещасний данський князь? Чи ждали на нього, чи ні? Чи Рогніда приготовила варягів, франків та інших христіян до повстання? Куди дівається князь? Коли вертається?!“
Мимохіть повернув Свен праворуч туди, де у саді було посілля Козняка. Без труду переліз огорожу і присів у густих кущах. За цими кущами проходила стежка, яка окружала ввесь просторий сад. Оттут у затишші приляг Свен загорнувшись у кожух і довго роздумував.
Коли він ступав вулицями заснулого Києва, місяць клав уже його тінь на стіни домів і паркани. Всього кілька нічних мандрівників стрітило його і кожний з острахом уступав на бік перед темною його появою. Він минув Берестово та двір Рогніди і став сходити на Поділ, коли нагло в ясному сяйві місяця побачив гурток людей. Перший між ними був високого росту з широким білим лицем, а довга руда борода світилася у промінні як золото. За ним ступало кількох ратників у ша-
