братова кинулася підмовляти кметів, щоб звалили пізніше Святополкове завіщання, щоб селище перейшло на її наймолодшого сина. Та від коли Станко пішов між гридні князя Володимира, мати відчула вперше самоту та брак свойого первенця. Вона дізналася була, що він ходив у всілякі походи, опісля, що пропав десь у степах, та більше як від двох літ не чула про нього ні словечка. Тимто й послала Гриву провідати та прохати Станка приїхати у городську волость, хочби на тиждень-два.
У дворищі Мощаниці чималий рух та гамір. Уся рать збіралася на майдані та гомоніла про свіжі вістки. Вони були добрі, тому радісним окликом привітали гридні Збранича.
— Вістки, вістки з Червенської Землі прислав воєвода! — гукали.
У світлиці сидів Соломирич при столі, а біля нього старий тивун небіжчика батька — Грива.
— Гриво, дядечку!
Старий зірвася, зблід, а там і грянув до ніг молодця.
— Усе добро хай прийде з твоїм приходом, дитино! — закликав зворушеним голосом. — Хай не ступить твоя нога на темне, погане місце. Боже Дажбоже! Сподобив ти мене старого оглядати ще молоде личко дідича нашої волости. Хвала, хвала тобі, могутній, добрий, а тобі, боярине, поклін!
— Ні, не поклін, дядечку, ні не при ногах тобі місце! — підняв старого Збранич і обняв Гриву та поцілував його привяле, бородате лице.
