— Вони певно пиячили всі разом!
— Ні, воєводо — живо заперечив Албаз, — вони всі померли на місцях, вказаних тобою.
— Коли так то була зрада, а зрадником міг бути — раз ти живий — тільки ти! — гукнув Свен.
Албаз упав на коліна.
— Кленуся кістками батьків і дідів моїх, кленуся всім, що мені святе, що ніодне слівце з моїх уст не допомогло ворогам у злочині. Така видко була воля темних богів.
— Не кленися, рабе! Твоя клятьба не доказ, а правда втонула у крові! Скажи як могли володимирці дібратися до дворища, коли ще позавчора були далеко на заході?
— Видко вислали розвідчика, а цей прослідив все до чиста.
— А ви, як у вас було двацять пар очей, не бачили його?
— Наша вина, воєводо, не бачили!
— Отже слуг не було у дворищі підчас нападу? — спитав Лянктас.
— Ні, вони зовсім не показувалися туди, бо варяги заповіли, що всякого дуліба, який не приходить від боярина з Мощаниці, або від воєводи Свена, убють; мене одного лишили.
— Гридні пропали всі, отже зрадив їх той, хто залишився — промовив Свен.
Албаз зірвався; він почув, що пропав, його лице позеленіло.
