сидить уповноважнений нашого союзника та двацять моїх гриднів.
Настала мовчанка. Ятвяг нагло став пильно наслухувати і встав.
— Чую тупіт коня! — показав рукою в сторону оселі. — Ви варяги не чуєте, але я лісовик чую. Один їздець їде сюди.
Приложив до уст кістяне свистальце і тричі засвистів стиха. Враз прочуняли заспані варти, а по хвилині їх голосний поклик звістив, що їздця уже зупинили перед табором. За якийсь час перед трьома ватажками зявився у супроводі трьох вартових молодий чоловік у довгій подорожній капоті з блудними скісними очима, ввесь у дрижаках.
— Албазе, рабе поганий, який Альб чи Ніфлюнґ зігнав тебе зі соломи у цю останню ніч? — гримнув на нього по варязьки Свен.
— Ох, воєводо! Нещастя сталося! Дворище опанував Соломирич з двома сотнями людей, а дружина з Володимира вже в дорозі. Завтра в полудне буде тут…
— Завтра досвіта дворище буде у наших руках! — сказав на це Арне.
— Де ж ділися мої гридні? Чи не боронилися?
— Не мали коли. Їх напали у сні і вигубили ще минулої ночі.
— Ніодин не міг утекти?
— Як бачиш, воєводо, тільки я один спасся.