— Ні, Ростиславе, небезпека є більша, ніж гадаєш, князя нема дома, а самої волинської рати не вистане на те, щоб спасти державу. Червенські городи надто лакомий кусок, я туди мушу йти сам, щоб підняти тамошнє боярство. Воно горде та неслухняне, але хоробре й вірне київському князеві. Одначе замість себе залишу вам Станка Збранича. Він змовлений із дочкою дідича Мощаниці і там його знають… Його тесть теж за нами, хоча й мусить покищо лукавити зі Свеном. А щоб не бракло послуху серед боярства, яке мусить слухати воєводи, хоча й нераз не слухає тисяцького, то я ось привів вам дарунок.
Тут Мстислав устав з лави та видобув із мішка золотистий шолом, чаплину китичку і футром рамований, багатошитий плащ, який носили воєводи Володимира. Соломирич зблід і не знав зразу, що сказати на таке вивищення. Уряд тисяцького давав право орудувати городом чи дружиною, але не давав ніякої влади над позамісцевим боярством. Слово воєводи було зправила наказом для всіх — а як був це тямущий та людяний муж — то всі слухали його радо.
Соломирич походив із давнього бужанського роду, який хоч уже за Ігоря перейшов у дружину, але й не розсварився зі земськими. Така ненадійна почесть залила хвилею радости його серце.
— Невже-ж ти, достойний, і не попасеш у нас? — питав заломивши руки Соломирич.
— Годі, брате! Немає в мене й одної зайвої днини. Зїсти успію й верхи, попю з боклажка, пересплю під крівлею Дажбога, тай тільки.
