— Щож ви на ці вісти Свена? Що ти, боярине? Що інші? — цікавився Мстислав. — Невжеж їм байдуже, якої віри князь і дружина?
Бистро поглянув на воєводу Ростислав.
— Навіщо питаєте? — спитав обережно.
— Від вашої відповіді залежить усе! Я як висланець першого воєводи і заступника князя маю піддержувати і рятувати княжу владу у державі і мушу знати, хто мені в цьому допоможе, хто пошкодить.
Соломирич усміхнувся.
— Ваше питання, воєводо, зайве. Авжеж, що я послухаю вас як самого князя, якщо ви за ним, а не проти нього… Наші бояри і то не тільки дружинні, але й земські, розуміють добре, що лад і безпека у Дажбоговій землі є безпекою їх самих і то без огляду на те, чи ятвяги війною чи миром перейдуть крізь волинську волость. Поява ятвязького полку під Києвом буде причиною погрому заляканої київської дружини та упадку княжого роду. Віра князя тут ні при чому! Якщо князь путящий, то кожний радо поклониться його богам! Тимто кажемо тобі, Мстиславе, всі заодно: прикажи йменням князя, а до трьох-чотирьох днів вісімсот кінних гриднів та до чотири тисячі піших ратників піде за тобою, куди захочеш, якщо запевниш їм безпеку волости.
— Не я буду їм проводити, Ростиславе, а ти!
— Я? Якто? Тебеж прислали сюди для проводу, гадаю. Ти один знатимеш куди повести рать і відповідатимеш за успіх перед князем.
