їм Рогніда і грек Ніканор, який дає гроші. Свен поїхав по полки ятвягів…
— Поволі, хлопче, отямся! Що ти верзеш? — зірвався з місця Мстислав. — Від кого ці вісти?
— Саме від того боярина, четвертого у змові.
— Хтож це такий?
— А чи це конечне виявити його ймення? — зайнявся молодець.
— Так, дитино! — сказав Добриня. — Негарно це зраджувати спільників, хочби і в поганому ділі, та при ловах на вовки можна нераз послужитися й отрутою. Хтож це?
— Боярин з Мощаниці.
— Якжеж це? Він же прецінь найбільше ворогував на князя й на христіян.
— На останній раді треба було навіть погрозами приводити його до мовчанки — докинув Мстислав.
— Саме тому волхв і Свен втягнули у змову його й Козняка.
— Чомуж ще й Козняка? — питав Добриня.
— Він-жеж багач, а й Мирослава…
— Ага! Отже Мощанин роздумався?
— Не було йому чого роздумуватися. Він тому тільки ворогував на христіян, що і князь не був їм другом. Раз князь поклонився хресту святому, так і він приєднується до нього…
— Гм! — покрутив головою воєвода. — То Мощанин справив тебе до нас?
— Ні! Просто до князя, як тільки повернеться. Та я погадав собі, що це може бути запізно,
