Вже з першим світанком старий Козняк виїхав у Витичів приладити до вивозу свої багатства. Він головно хотів якнайскоріше виміняти боброві та куничні шкірки на металь чи сукно і жура про те не давала йому спати. Мирослава сама залишилася дома, і коли прокинулася, не знала, яка це пора. Кликнула за служницею та на поклик не зявлявся ніхто. Вся служба спала втомлена роботою до вчорашньої вечері. Мирослава сама почала чистити чаші та чарки. Згадала при одній із них, як пила з неї востаннє з Романом Олешичем. Руки опустила долі, якби якась кривава завіса вкрила її зір. Не зуміла опанувати невимовного жаху, а коли підвела очі — перед нею в повному світлі дня стояв Свен.
На ньому була ясно зелена, у темніші цвіти витискана туніка з золотою лямівкою, на якій понашивано мов кров червоні карбункули. З плеча звисав темний, соболями рамований плащ. Грубий плетений золотий шнур притримував його під правою пахою, а від лівого бедра звисав у дорогоцінній піхві широкий, варязький меч. Замість крилатого шолома мав на голові круглу оксамитову шапочку, підбиту сталевою плетінкою. Жовті сапянці, нашивані золотом, доповнювали його величавий одяг. Свен злегка склонив голову перед дівчиною і сів на ослоні напроти неї.
