— Тоді і нас уже не буде! — спокійно відповів Свен. — Перемоги Володимира не переживе ні один із нас.
У цю мить у гридницю ввійшла Мирослава й розмова припинилася. Аж після вечері при чарці Мощанин повів далі розмову.
— Ти хоробрий воєводо, сказав правду. На наші голови йде люте время самодержавности, та в імя якої держави ми маємо зняти ворохобню? Якщо має розпастися держава Руриковичів, то що повинно станути на її місце?
— Воля!
— Ба, такої волі, яку ти нам змальовував, не захоче ніхто! Така воля це поворот до давніх осель у лісах, де людина стає людині вовком. Від коли Кий, Щек та Хорив осіли на наших горах, це минулося й не вернеться мабуть ніколи. Ми мусимо зберегти лад і когось нарід мусить слухати. Можна скинути князя, та зараз треба поставити другого, щоб дбав про дружину, про оборону гречника та залозника, про деревлянські, волинські та червоноруські окраїни.
— Владу над народом віддамо вічу! — докинув Козняк.
— Або богам! — вмішався Ярослав.
— Ага богам, значить волхвам і вічу, значить боярам і їх слугам, бо вони найближчі городів та шляхів, — закликав Мощанин, — ось куди ви гнете! Нехай Свен скаже, кому віддати провід.
— Це неважно, мені або тобі! — відповів холодно Свен, згортаючи руки на груди. — Я був би
