Червона мов грань скочила Рогніда з місця і випрямилася на ввесь ріст.
— Як можеш кидати в очі жінці таку образу? — спитала зі здавленої груди і нігті пальців її глибоко впилися в долоні.
— Це не образа, Рогнідо, а правда. Подумай, поміркуй, а сама найдеш у собі те, що ось впало з моїх уст. Тобі видається, що ненавидиш його, а я певний, що ти цілувала б рани вбитого і хто знає, чи не лягла при ньому, як Брунгільда на костир Зіґурда.
— Хай і так! Отже на доказ я готова подати руку комубудь, хочби й тобі, але шлях до мене веде через його трупа…!
— Слово це, Рогнідо, рішає діло! — сказав. — Хоч як відгомін у лісі звучить у ньому жаль, але це байдуже! Я знайду союзників, позбираю варягів, яких тут доволі, ще й тепер, коли там на півночі виріс римський хрест. Якщо тобі не вдасться восени, то вдаримо на дворище.
— Що таке не вдасться? — спитала княгиня.
— А ось це!
Тут подав Рогніді маленьку золоту дудочку, наче спряжку, де лежала тоненька шпилька.
— Ось це дістав я сьогодні від Ібн Дадуда. Вколи „його“ тільки так, як голкою вколюється дівчина, а володар усіх земель від Балтику та Висли по Руське Море не діжде ранку!
— Ах, отрута! — крикнула і всім тілом кинулася взад.