Понад крівлі міських хат піднялися під небо дими вогнів, при яких варили вечерю. На базарах був ще рух, глота може ще більша ніж у днину, бо саме починався відплив життєвого моря у городі.
Понуривши голову, протискався крізь глоту Свен. Він не забув боєвого каптана, викладаного металевими плитками та довгого широкого меча з великим карнеолем на ручці. Ішов сам один, колихаючись на довгих мов сталь тугих ногах, сплетених ременями, а низько спущений дашок крилатого шолома ослонював горішню частину лиця. Добився до задніх воріт княжого дворища, куди непомітно можна було дійти до терему Рогніди.
Тут стрітив його старий Снорре з поклоном.
— Княгиня дома? — спитав варяг.
— Дома, хоробрий воєводо! На Одіна! У ній живе віщий дух. Не дальше як сьогодні вона сказала мені: „Герой Свен зайде ввечір до мене. Приведеш його і виведеш його так, щоб ніхто не знав, що він був у мене“. Сьогодні щось не добром повіяло по господі. Бояри радилися ввесь ранок. Княгиня плакала…
— Плакала? — аж зупинився Свен і видивився на старого.
Простояв довгу хвилину.
— Як так, то краще може було б не заходити. Плакала? — повторив, — ох, я надіявся чого іншо-
