нього дідича його майна та дочки, усього, з чим зжився боярин за свій вік. Та Роман тільки всміхнувся.
— А що зробиш, якщо засніжить тебе у повороті?
— Я й не гадаю вертатися верхи, ні возом, тільки водою. Впадуть дощі, то ще краще. Возьму сплав у поліщуків.
На це не було вже відповіді.
— Так їдь з богами, синочку, — сказав по хвилині. — Велес тобі проводирем буде.
Роман похилився до руки старого.
— Деж Мирослава? — спитав ще Козняк.
— У княгині! Ось я й іду до неї.
— З богами, сину! Вертайся здоров!
— Оставайте з Богом, батьку!
У городі на кожному кроці видко було, як струя життя вертається у давнє русло, перепинене воєнною заверюхою. Торги роїлися від продавців та покупнів, поруйновані хати направляли теслі та пошивальники, щоб перед осінньою непогодою мати захист над головою. Сотні людей випрятували румовища, згарища та попіл зі спалених хат, між якими біліли свіжі зруби. Кияни здавна були майстри „на всі руки“. Одне тільки нагадувало на ворохобню — незвичайно багато сіверської, деревлянської та тиверської рати, які поспіли були на рятунок держави з півночі, сходу й заходу.
У дворищі Рогніди панувала тиша. При тих самих ворітцях, при яких прощався Роман із
