Ритмічні удари вже від полудня звучали на подвірі Козняка. Це раби та наняті робітники ставили наново паркани, прибивали дошки, направляли двері та лавки. У хаті мили та прибірали кімнати, а старий Козняк одягнений у кожух та клепаню з довгою патерицею в руках сидів у сінях з Романом.
— Не добре робиш, сину, що покидаєш нас знову! — говорив невдоволено старий. — Я в невиплатному довгу у тебе і князя і волів би, щоб ти був біля мене. Сам ти казав, що з весною всі дружини вирушають у похід. Я бажав би з моїх достатків причинитися до звеличання походу, а тут я вже старий, не зможу допильнувати майстрів, вибрати у купців ні зброї ні одежі.
— Забуваєте, батьку, що ваші гроші вивезені на Волинь, а не знати, як довго зможе берегти їх воєвода Соломирич. Він теж має вирушити весною. Князь хоче, щоб корсуняни й імператори побачили велич і силу володаря всієї Руси.
— Чому ж не їде туди Збранич?
— У Збранича діла доволі з похоронами Мощанина та зі спадщиною.
— Гм!
Старий невдоволено потряс головою. Від часу, як вияснилася справа смерти Доброгоста, все батьківське почування, яке мав старець для мертвого сина, повернулося до живого майбут-
