— То ви підслухали? — і злість горіла в ньому як полумя. — Так, я обрехав Козняка, — говорив далі мов у гарячці — але у війні та у любови всі способи добрі, якщо ведуть до успіху. Ти, Володимире, викопав ту пропасть, про яку говориш. Ти винен усьому!
З вибачливим усміхом і спокійним рухом голови почав Володимир відповідь:
— Ні, воєводо, не я копав пропасть і не я винен, а винен час, який деколи залізною рукою добувається до воріт держави. Як навіть у далекі новгородські, вятські чи бярмські области щойно у травні стукає весна, ломить кригу та нівечить снігові звали, так і до воріт твоєї та моєї землі застукав дух нової правди. Ти втік перед ним зі своєї землі, не відступав від трухлявих ідолів, поки новий дух, невидний і всесильний, не переміг тебе. І бачиш, я зрозумів, що вся наша земля кличе його, коли хочемо стати поруч інших земель світа — або загибати. Ця конечність завела мене у Візантію і дала мені в руки бажане добро. Тобі здавалося, що меч, який побє мене, знівечить і самого духа. Ти помилився, Сване! Не я побив тебе, а та земля, якої знаряддям я став і вона вбилаб тебе була навіть на моїй могилі. Ти міг був щонайбільше скинути володаря. Але з мого попелу повстав би завтра местник і змів би тебе з лиця нашої землі, що рветься до життя!
Тільки близькі Володимирові такі, як Роман, Збранич, Мирослава та старі члени княжої ради розуміли слова князя, інші вперше вчули з його
