У золотому шоломі та багряній мантії, які дістав був від імператорів після перемоги над Вардою, Володимир на білому мов молоко коні в'їздив на подвіря Козняка. При воротах стрінув його боярин, та не той сам дідуган, що кілька місяців тому. Тоді ще просто трималася його сива голова на плечах, а гордощі світили в очах опірного боярина. Тепер ніхто не віднайшов би був його у цій злиденній появі дідуся з запалими щелепами, червоними, мутними очима та труськими руками.
— Боги з тобою, милостивий, під мою стріху вітають — почав Козняк і схилився до стремени князя, — та вибачай не цвітом стелиться тобі дорога, не медом поливається… Трупи та кров…
Старий розвів руками і знову схилив голову, наче ждав грому. Та в очах князя не було лискавки, тільки зворушення. Від Путяти, Святослава та Богдара він дізнався вже був про участь Козняка у змові, про його безвинність і що тільки через його непослух та спротив Свенові вдалося вчас обезсилити ворога. Князь поклав руку на сивій голові боярина.
— Не тобі старому виправдуватися, а мені що наїжджаю на твою домівку у таку пору. Приводять мене сюди дві речі. Перша…
Мирослава, що стояла коло батька вмиті здогадалася і побігла в хату за колачем і медом.
