— Яку саме?
— Про перемогу князя?
— Так, говорили сьогодні про це на раді. Але розказували теж, що буцімто князь приняв грецьку віру.
— Праведник Євзевій казав, що це правда! — кликнула з сіней Лелітка — а ми страшно тішимося, що ніхто не стане нам уже боронити віри!
Зпід ока гляділа на чоловіка Славомира, ждучи гострої догани, а то й ще чогось гіршого. Та на превелике диво Мощанин примостився вигідно біля низького стола та сягнув за їдою.
— Я й сам рад! — сказав спокійно та погідно. — Хто бажає дійти до значіння та влади, мусить годити сильним цього світу, як болячці. Поклін небагато коштує, а за нього можна часом купити багато! Правда, Станку?
— Не завсіди, достойний боярине!
— Якто? — жартом спитав Мощанин.
— А так, що я кланяюся від коли приїхав, та якось не можу нічого дістати.
Боярин засміявся ласкаво.
— А чи гадаєш, що я терпів би тебе тут, якби сам не хотів тебе бачити?
— Батечку! — припав Станко до руки боярина. Челядь загула в один голос „Слава“! Лелітка втікла у комору. Славомира побігла за свіжим питвом, настав гамір та регіт так, що ніхто не помітив приходу молодого парубка. Був це бирич воєводи Мстислава, який взивав Станка вертатися до служби на Берестево. Червоний мов грань Станко
