рище Свена і все, що жило побігло туди. Вихилившись крізь вікно, Рогніда слухала розмови між службою і почула нагло знайомий, низький, жіночий голос.
— Пробі! Де княгиня? Ведіть мене до неї!
— Мирослава! — погадала Рогніда і крізь вікно видала наказ привести до себе дівчину.
Мирослава вбігла в кімнату і припала до колін княгині.
— Прости, милостива, прости, що в таку страшну хвилину непокою тебе! Та саме в такий час кожна хвилина може принести погубу або спасення. Треба подбати за майбутнє…
— Майбутнє, дитино? — лагідно спитала Рогніда і погладила темне волосся дівчини. — Хто може його збагнути? Воно виростає з крови та смерти і ніхто не знає, чи це калина, чи отрута…
— Для тебе, милостива? Ох, ні! На тебе не підійметься нічия рука!
— Навіть Володимира, гадаєш?
— Навіть його, княгине! Нагадай собі, що він вибачив тобі уже не таке…
— Ох, ти називаєш це вибаченням? — сумовито відповіла Рогніда. — Ні, дитино! Тоді, коли він підіймав на мене руку, а темна тінь смерти уже закривала мені мій зір, тоді… він був ще мій… Тепер він знову вертається, наче Одін до Брунгільди. Він не простягне вже до мене руки по ріг меду… Я згинула для нього… — Тут оживилася нагло. — Та нехай! Так мусіло і мусить бути. Ніхто не сміє ламати вірности… навіть Льосна!… Та у цій
