зя. Не вмів письма і Путята, але розумів гаразд, до чого воно і знав підпис володаря. Вони радилися довго й розійшлися щойно під вечір.
Тимчасом швидким кроком вертався боярин із Мощаниці домів. Його ранішня сутичка із Мстиславом огірчила його до решти. Не що інше як бажання майна та почестей знадило його, як і ріжних земських бояр, у Київ. Він добився вже тієї чести, що засідав при столі найближчих дорадників; він був ніби відпоручником волинської волости і в усяких справах, які торкалися цієї землі, його гадка мала чималу вагу у князя. Тепер після сутички із Мстиславом він не посміє вже станути Володимирові до очей. Якщо правда, що князь приняв Христову віру, то підуть угору Олешичі і Збраличі. А там правду каже Стронятич, можна почитати своїх богів, шануючи чужих… хоч-би про око. Бо й яке діло йому до христіян, чи їх ідола?
Усю рідню застав перед хатою саме при полуденку. З тихою радістю на лиці привітала його Славомира, голосним покликом челядь. Чимала діжа пива, яка стояла під вязом на подвірі, пояснила йому вдоволення служби. На високому порозі сидів Станко та перекидався словом із Леліткою, яка поралася по сінях. Після довшої недуги лице його було ще дещо бліде, а широка червона згоїна на лівому виску, вказувала місце на якому обсунувся меч Свена.
— Ти чув новину? — спитала його Славомира.
