Глум засвітився в очах варяга.
— Ха, ха! Чи це тоді, коли ми говорили про заслугу та нагороду? Я конунґ Свен сам вибираю собі заслужену нагороду, бо мені належиться любов кожної жінки, по яку посягну, а моя воля — закон!
— Отже насила? — холодно спитала дівчина.
— Ха, ха, ха! Хтож, дитино, називає насилою сватання конунґа? Чи треба аж насили, щоб ти пішла за мною?
— За багато слів, конунґу! — промовив Ґялляр, баби язиком не подужаєш.
Та тут устав старий Козняк.
— Стій! — гукнув. — Чи Свен справді князем Києва, чи ні, це знає тільки Велес у своїй премудрости. Та ти, Ґалляре, не пара йому і не тобі підіймати руку на його невісту! А ти, конунґу, теж не подумав про те, що володар у першій мірі мусить шанувати закон, який мають шанувати його піддані. Закон каже, що без весільної пісні та жертви богам нема весілля. Оттак на скору руку бере собі князь не жінку…
— На Одіна, боярине, на меч і щит, єдиною княгинею Києва буде твоя дочка! — закликав Свен і поклав руку на ручку меча.
Мовчанка залягла кімнату після цих слів. Вони звучали як присяга. Була це порука мужа, сильніша від самої смерти. Похилив голову Ґялляр, занімів боярин, тільки Мирослава спаленіла й піднявши гордо голову, спитала:
