Сторінка:Опільський Ю. Ідоли падуть. Том 2 (1938).pdf/122

Ця сторінка вичитана

ком. Вона нізащо не вийшла б за грізного конунґа. Крім того сама Рогніда була для неї завсіди наче матірю, яка опікувалася нею зі щирістю, і Мирослава не могла б нівечити задумів княгині. Усміхнулася злегка, а її усміх помітив батько.

— Весело тобі, доню? — спатав наче з докором.

— Весело? Ох, ні, тату, але я рада, що кияни не прийняли Свена. Почалася війна і є тепер надія, що вернеться ще Роман…

Старий живо підняв голову з рук.

— Роман? Роман Олешич? — спитав. — Як можеш згадувати ще це ймення?

У його голосі був тільки смуток батька, без давнього завзяття. Бач і в нього від часу останньої дії зі Станком стали загощувати сумніви.

— Якщо Роман не відцурається мене тепер, коли я бідніша від дочок твоїх покупнів, так це доказ, що Станко сказав правду, а Свен пробрехався;

Козняк похнюпив голову й зідхнув. — Так гадаєш? Я не знав, що Роман так глибоко запав тобі у серце, а то не був би я обіцяв тебе конунґові. Я гадав собі було, що княжий вінок та величний герой тобі до вподоби.

— Хай бережуть мене білі боги! — закликала дівчина. — Не стаю я всупереч твоїй волі, батьку, але чи буду княгинею, чи ні, моє щастя забрав зі собою Доброгост…

Козняк відповів нетерпляче: