жині поспішити. Чвалом понеслося поруч шістьсот їздців — уся його сила. З останньої сотні взяв воєвода десять гриднів та засів із ними у густих кущах орябини та бузини. Тупіт коней затихав у віддалі, коли на шляху показалося кільканацять іздців у баранячих тулупах з довгими списами та арканами. Вони ступали обережно, пильно розглядаючись на боки, бо тут у тісноті ліса, печеніги почували себе ніяково. Ні де розігнатися, ні ускочити впору, ні кинути арканом. Коли невеликий гурток ворогів залишився позаду воєвода шепнув:
— Беріть задніх! — Всі разом.
Заспівали тятиви, засвистіли стріли і вісьмох печенігів полетіло з коней.
Наче вовки на отару овець кинулися гридні на печенігів, які не встигли навіть видобути луків або наставити списів. Кілька ударів мечем і всі „погані“ лягли головами на шляху.
— Слава Богу! маємо відпочинок. Їдьмо ж за своїми! Чвалом їдучи дігнали своїх і воєвода в міру того, як дружина наближалася до поляни, розставляв по дорозі засідки по двацять гриднів, щоб побивати стежі ворога. Він знав, що печеніги не підуть у ліси без стежі і надіявся таким робом стримати їх у дорозі. І справді, засідки верталися одна по другій до гурту, і кожна з них залишала після себе вбитих.
Та Олешич помилявся у дечому. Печеніги як степовики збагнули дуже швидко, що по тому боці Стугни нема вже вартових та що Олешич ладиться до відвороту, а не до нападу. Якби ладив-
