кра для всіх. Коли всі мовчали, молодий Стронятич не витерпів і засміявся.
— Переборщуєш, достойний волхве! І я тої віри, що Мстислав, Путята і ти достойний, тільки бачите, моя жінка молиться у церкві праведника Євзевія. Не знаю, як у вас, але такої жінки як моя, я не бачив ні в кого! Трудяща, вірна, добряча, справді голубина душа. Вона каже, що це від молитви, а я бачу, що справді її Бог помагає їй, тим-самим і мені. Її Бог годить мені, мій не карає мене і я радий обидвом. Невжеж і я відступник?
— Наші великі боги, це боги всієї землі, боги князя, дружини, а поза цим усякому воля почитати ще добрі духи вод та землі, повітря та вогню, або боятися злих. Вони є нашими сусідами, товаришами, помічниками та шкідниками — повчав волхв.
— Саме до того я і кажу — живо підхопив молодий боярин. — Віри не можна нікому накидати чи заборонювати, нікого прозивати відступником. Греки, чехи, ляхове, варяги, вятичі, печеніги, всі вони нашим богам не кланяються, а проте ні ми їх богів не тикаємо, ні вони наших.
— Так, бо всякому свої боги правдиві та добрі, а чужі — ворожі. Хто почитає чужих борів, марно згине, покинений своїми.
— Треба князя вразумити, як вернеться — гукнув Мощанин.
Усі замовкли мов на приказ. Поміж боярством піднявся Мстислав, відкинув узад підвязаного чуба і грізно глянув довкола. — Не той відступник,
