93
жають самітний фйорд, так обсіли варяги беріг та чорні човни. Тіні ночі, які звільна опускалися на них, ставали для них якби дібраним тлом. Мовчали варяги, доки не докинено знову дров на вигорілі ватри, а у роги не поплив темний, важкий мед. Аж тоді стали падати слова — короткі, скрепітливі, незрозумілі для залюблених у повних, гармонійних звуках єллинів. На кінці довгого ряду човнів, там, де під високою скалою стояло пять високих, але плитко будованих візантійських нав, чути було оклики веселої, розбавленої, виспаної та ситої гридні. Славянський говір лунав відсіля, а час-до-часу проривалися і грецькі оклики.
На чердаці найбільшої нави на вузькій лавці сиділо трьох мужів: полковник варягів Ляйфр Ульфрґоґе, старий Скіллос та простим гриднем одітий Володимир. Перед ними стояв середнього росту худий чорнявий грек у заялозеній туніці та короткій нагортці, — видко якась незначна особа. Одначе Скіллос говорив із ним свобідно і не згорда, не додаючи собі поваги; видко знав його добре уже здавна.
— І не гадав я тебе тут стрінути, Анастазе! — говорив патрицій. — Я здогадувався, що тебе або відіслали домів на таврійський Херсон[1] або… Відомо-ж покійна цариця Теофано вміла таке зробити з неодним…
Анастаз перехрестився.
— Всевишній спас мене й мою сестру від нещастя! — відповів — і ми осіли тут недалеко. Я
- ↑ Крим
