Сторінка:Опільський Ю. Ідоли падуть. Том 1 (1938).pdf/81

Цю сторінку схвалено

81

Воєвода приняв його назад у княжу дружину і молодець покривши княжим плащем своє лахміття, пішов на базар купувати одежу. Одначе Станко знав, що найкраще сукно на одежу купити у варязьких купців, які привозили його з Фляндрії, з краю короля Арнульфа. Про свято вибрав собі синю візантійську туніку та брокатовий плащ зі золотими берегами, а з фляндрійського сукна велів пошити собі потрібні порти і плащі — для проходів та на будень. Зі зброївні князя дістав меч, спису, топір, лук і стріли, усе з місцевого матеріялу, але дуже доброї якости. З полудня Станко оголений, обмитий та вичепурений застукав до домівки боярина з Мощаниці.

Боярин не пізнав його, але пізнала його жінка та Лелітка. Вони і пригадали батькові колишнього гостя. Боярин усміхнувся злісно і звернувся до жінки:

— Тобі, Славо, завсіди до вподоби все, що хоч здалека заносить грецьким хрестом!

Славомира спокійно відповіла.

— Якто? Чому? Станко ж не вертається з Грецїї, а від „поганих”.

— Ну так, але таки він син Ольги зі Збраничів…

— Що ж, може вона не тямуща жінка, дарма що христіянка?

Мощанин зареготався.

— Справді, дарма що! Багато дечого розказував Святополк про її навісну вдачу!