75
— Бачити, то я її не бачу, але найти то найду! — була відповідь.
— Так возьми її у мішок, що лежить біля неї і неси на беріг ось тут до мене! А незабудь узяти і скипки!
По хвилині чужинець із мішком на плечах вийшов із човна і йшов за старим Олексієм уверх стрімким берегом. Гість скинув мішок біля входу печери, а старий Олешич став розводити ватру.
— Спасибі вам, дядьку, що не прогнали бездомного. На безхлібі далеких шляхів, без путньої одежини на хребті та без крівлі над головою малощо загинути не довелося.
Розгорілася ватра і гість побачив у куті печери — хрест. У цю мить замовк, зірвався і впав навколішки. А після довгої молитви, бачучи на пустельнику темну кирею інока, попросив благословення.
— Не дивуйтеся, святий отче, що я так молюся. Хрест вивів мене з неволі, де не було вже для мене порятунку. Проти всякого сподівання я найшов змогу вернутися між своїх.
— Таке лице, як твоє, хлопче, не зводить. Воно як книга для грамотного. Ти не зі злих людей, та є в тобі ще щось більше, ніж можна вичитати в очах!
Молодець підняв на старого змучені очі.
— Що ж! У мене нема що скривати!
— Отже хто ти? — питав старий. — Я пустельник Олешич, колись боярин і дружинник князя Святослава…
